Лесь Подервянський Edition. (Увага - з доповненням!) Розповім я вам, діти, історію. Та не просту, а повчальну. З мораллю. Було це давно, але пам'ятаю, ніби трапилося вчора. Сиджу я у себе в вежі, нікого не чіпаю, проводжу експеримент, попутно потягуючи киродильський саке... І тут залітає до мене через лаз у підлозі якийсь роз'їб-данмер і давай по кімнаті літати, кричачи про те, що моя вежа в жопі світу, і хуй її знайдеш, і про те, що не заважало б до лазу сходи прихуячити. Я дивлюся, а в його руках-то моя трубка скууми - спиздив, сученя! Але він і не думав на трубці зупинятись! Спиздив мою кірасу зі шкіри Спасителя, спиздив амулет зі стелажу, що поруч зі мною, зник кудись, з'явився знову, але вже з даедричним півмісяцем у руках. Я йому хтів сказати, щоб він забирався з вежі, а він на мої даедричні обладунки нєхарошо подивився і каже : "ААА, от йобані гуари, все погризли!". А я його злякано питаю : - "Де?" "Гдє, гдє? В піздє!" - і стоїть регоче. І одразу так насуплено каже: "Я біг повз Садріт Мори, так тих морових гуарів там цілий сілт-страйдер та малий возик! А зуби в гуара - як бєнозопіла! Я тобі кажу! Такий як до ноги прикоснеться, то дохтора тобі вже не нада! Тіко до протезіста!"
Я милістю Азури вже 4000 із лишком тисячі років живу і жодного разу так страшно не було. А він підходить до мене, пхає в мої руки якусь двомерську йобінь і каже, що я маю його вилікувати. Я, справді, подумав, що вилікувати від відходняків, але він тут же додав, що вилікувати його потрібно від корпруса. І тут я зовсім від страху поїхав, адже переді мною стояв, обдовбаний цукром і смердючий скуумою, корпрусний хворий. Ну я з переляку і сказав йому, що ліки у мене є, але віддам я їх, якщо він принесе мені черевики з підвалу, де я спорудив санаторій (для таких самих шизоїдів, як і він). Обдовбиш сказав, що скоро повернеться, і стрибнув у лаз. Як ви вже могли здогадатися, ніяких ліків у мене не було — наплів я йому, щоб він пішов. І що робити те тепер? Адже він хвилин через 30 повернеться...
Гаразд — будь що буде. Змішаю якусь йобінь з отруйних трав, заллю окропом, та впарю йому під виглядом ліків. Може, здохне. І ось він влітає з черевиками, кричачи: "ШО ЦЕ ВСЕ ТАКЕ!" "Це все" - показую рукою довкола: "Вежа,а ти був щойно в корпусарії. Моєму корпусарії, корпусарії Дівайта Фіра!" "Дівайт Фір, да?! А я йобане чмо" -кричить обдовбиш, і продовжує: "Єбать, мужик, у тьєбя там гном на протезах!". Кинув у мене черевики, схопив «ліки» та осушив одним ковтком — одразу видно, що практикується часто. І ви не повірите, але він вилікувався, зілля допомогло! І ось стою я і думаю: «Як же добре, що мама змушувала мене ходити на курси алхімії, хоч я і був проти».
Ви можете запитати мене: «Дядю Фір, а де мораль то?». А мораль у тому, дорогі мої дітлахи, що треба слухати маму, і все буде заебісь. Мама поганого не порадить.
Розповім я вам, діти, історію. Та не просту, а повчальну. З мораллю. Було це давно, але пам'ятаю, ніби трапилося вчора. Сиджу я у себе в вежі, нікого не чіпаю, проводжу експеримент, попутно потягуючи киродильський саке... І тут залітає до мене через лаз у підлозі якийсь роз'їб-данмер і давай по кімнаті літати, кричачи про те, що моя вежа в жопі світу, і хуй її знайдеш, і про те, що не заважало б до лазу сходи прихуячити. Я дивлюся, а в його руках-то моя трубка скууми - спиздив, сученя! Але він і не думав на трубці зупинятись! Спиздив мою кірасу зі шкіри Спасителя, спиздив амулет зі стелажу, що поруч зі мною, зник кудись, з'явився знову, але вже з даедричним півмісяцем у руках. Я йому хтів сказати, щоб він забирався з вежі, а він на мої даедричні обладунки нєхарошо подивився і каже : "ААА, от йобані гуари, все погризли!".
А я його злякано питаю : - "Де?" "Гдє, гдє? В піздє!" - і стоїть регоче. І одразу так насуплено каже: "Я біг повз Садріт Мори, так тих морових гуарів там цілий сілт-страйдер та малий возик! А зуби в гуара - як бєнозопіла! Я тобі кажу! Такий як до ноги прикоснеться, то дохтора тобі вже не нада! Тіко до протезіста!"
Я милістю Азури вже 4000 із лишком тисячі років живу і жодного разу так страшно не було. А він підходить до мене, пхає в мої руки якусь двомерську йобінь і каже, що я маю його вилікувати. Я, справді, подумав, що вилікувати від відходняків, але він тут же додав, що вилікувати його потрібно від корпруса. І тут я зовсім від страху поїхав, адже переді мною стояв, обдовбаний цукром і смердючий скуумою, корпрусний хворий. Ну я з переляку і сказав йому, що ліки у мене є, але віддам я їх, якщо він принесе мені черевики з підвалу, де я спорудив санаторій (для таких самих шизоїдів, як і він). Обдовбиш сказав, що скоро повернеться, і стрибнув у лаз. Як ви вже могли здогадатися, ніяких ліків у мене не було — наплів я йому, щоб він пішов. І що робити те тепер? Адже він хвилин через 30 повернеться...
Гаразд — будь що буде. Змішаю якусь йобінь з отруйних трав, заллю окропом, та впарю йому під виглядом ліків. Може, здохне. І ось він влітає з черевиками, кричачи: "ШО ЦЕ ВСЕ ТАКЕ!"
"Це все" - показую рукою довкола: "Вежа,а ти був щойно в корпусарії. Моєму корпусарії, корпусарії Дівайта Фіра!"
"Дівайт Фір, да?! А я йобане чмо" -кричить обдовбиш, і продовжує: "Єбать, мужик, у тьєбя там гном на протезах!". Кинув у мене черевики, схопив «ліки» та осушив одним ковтком — одразу видно, що практикується часто. І ви не повірите, але він вилікувався, зілля допомогло! І ось стою я і думаю: «Як же добре, що мама змушувала мене ходити на курси алхімії, хоч я і був проти».
Ви можете запитати мене: «Дядю Фір, а де мораль то?». А мораль у тому, дорогі мої дітлахи, що треба слухати маму, і все буде заебісь. Мама поганого не порадить.